використував її для себе, — що діялося не раз на користь, а не раз і на лихо прочих арештантів.
Коли арештанти увійшли, пан керкермайстер сидів на кріслі коло свого стола і курив люльку, дивлячися при тім нерухомо в вікно, крізь котре видно було серед сніговійниці арештантів у сірих, суконних куртаках, що повертали зі „світової“[1] роботи. Ордонанц, котрий привів арештантів, уклонився здалека пану керкермайстрові і, підходячи на пальцях ід столові, положив на нім папір. Куфа сидів недвижно довгу хвилю, немов нічого й не бачив, між тим коли секретар пана керкермайстра, що писав при другім столі близько дверей, уважно вдивлювався своїми сірими очками в нових арештантів.
— Jak się pan nazywasz?[2] — спитав нараз пан керкермайстер різким, грубим голосом, виймаючи люльку з рота і швидко, по-вояцьки обертаючися до арештантів.
— Izrael Kessler, prosze pana,[3] — відповів, кланяючися жид, котрий стояв напереді.
— A ty, jak?… Aha, czekaj-no, czekaj-no obywatelu, ja ciebie już gdzieś… Ty pierwszy raz tu?
— Nie, prosze pana kerkermajstra, ja już trzeci raz.
