я ще коли вийду звідси! Ой-ой-ой, що то мама скаже, що сестра скаже!…
Думки та споминки перемогли його. Він дивися мов мертвими очима довкола по «клітці», зупиняв свій погляд то на чорній дротом загратованій скринці, прибитій на стіні, в котрій судді, ідучи додому, лишали ключі від своїх канцелярій, то на порожніх кошиках, стоячих під лавкою, то на сходах, відки мав прийти наказ — відвести арештантів до криміналу. Але суддям у теплих канцеляріях, видко, не дуже там поквапно робилося, наказу як не було, так не було.
— Pana z furdygarni przywiedli?[1] — запитав стиха жид по-літньому вбраного молодого чоловіка.
Той замість відповіді притакнув головою.
— A za co pana aresztowali?[2]
— Ет! — відповів коротко молодий чоловік і ще пильніше затис зуби, щоб не задзеленькотіти ними. Але жида, котрий, видко, був дуже говіркий, не знеохотила коротка та досадна відповідь товариша.
— А я сам не знаю, за що мене взяли, чого від мене хочуть, бігме не знаю, — заговорив він голосніше.
— Nie wolno, gadaс! Milcz i siedz tam jeden z drugim![3] — крикнув вартовий з лавки, зачувши бесіду.
