і над сходами. На сходах віднілися сліди снігу і болота, котрі нанесла „публіка“, спішача на якусь цікаву розправу[1]. Але тепер уже вечеріло, — на сходах і на коритарі не було нікого, крім вартових поліціянтів, — та й ті сиділи коло дверей на лавці, не говорячи й слова, тільки кулились і чимраз глибше запихали руки в рукави плащів. Цілий карний суд був немов мертвий. Паморока[2] немов видимо нависала згори, від темних склепінь, та надтягала густими стовпами збоку, з довгого і темного проходу, що провадив до кримінальних[3] будинків. Тільки крізь вікно над сходами видно було «світ», — правда, зовсім не широкий, бо доразу закритий білою сніговою метелицею.
В „клітці“ під сходами на маленькій, старій лавчині сиділо троє люда. На самім переді, т. т. найближче коридору, сидів старий, сивобородий жид в циліндрі і в теплім, хоч доста вже проношенім „Überro-ці“[4]. Він довгий час крутився на місці, нушторився і воркотів, заки зміг усісти бодай що-то[5] вигідно на невигідній зроду лавчині; відтак замовк на хвилю, а його голова схилилася на груди, немов у забавки, з котрої вийнято пружину. Побіч нього в легенькім сурдутику, попротиранім на ліктях і попоренім на швах, у споднях[6] ще більше літних і в діравім
