Цю сторінку схвалено
ІВАСЬ НОВІТНІЙ.
Повість із тюремного життя.
Кому світить місяць, — я й сонця не бачу;
У тюрмі сидячи, нарікаю, плачу!
У тюрмі сидячи, терплю я неволю,
Нарікаю, плачу на нещасну долю.
На нещасну долю, на свій вік мізерний,
На тих вороженьків, що мя ту заперли.
У тюрму заперли, — постіль ту ми вергли[1] —
Я плачу, ридаю, як на ню лягаю!
Солом'яна постіль і ячмінна каша, —
Уважайте, браці — то вся воля наша!
Арештантська пісня
— Що ж, чень[2] ще моя вина не така велика, Господи! Чень же не до віку тут сидіти, чень не до віку!…
В тісній „клітці“ під сходами карного суду було напівтемно, вохко, холодно. Голі, давно білені, муровані стовпи стриміли понуро вгору, розщіплюючись в тяжкі, навислі склепіння над коритарями
