Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/368

Цю сторінку схвалено

— Знов когось сюди ведуть! — з переляком мовив дід, надслухуючи.

Кроки й голоси прогомоніли. До нашої казні не дали нікого. Дід важко дихав.

— Слухайте, пане, — мовив він, з трудом підводячись до половини на ліжку і обертаючи до мене своє страшне лице. — Я би хотів… я би хотів сказати вам щось…

Але тут його захопив кашель. Він ослаб, упав горілиць на ліжко. Пароксизм був сильний. Видно було, що дід усім зусиллям своєї волі боровся з хоробою, судорожно жмучи в жменях простирало, яким був накритий.

— Успокойтеся, діду, — мовив я. — Ви тепер дуже ослаблені. Не говоріть. Пробуйте переспатися, може вам полегшає, то тоді скажете.

— Боюсь… синку… боюсь, що не дочекаю завтрішнього дня… а хотів би… ще перед смертю… конче…

Але його зусилля були даремні. Його почало душити і він простягся на ліжку без руху. Лише харчання свідчило, що життя ще не втекло зі старого тіла. Я довго прислухувався тому харчанню. По якімось часі воно полегшало, віддих зробився повільніший. Дід очевидно спав.

V.

Була північ. Мене збудив знов холодний дотик дідової руки, простягненої з сусіднього ліжка.

— Спите, пане?

— Ні, не сплю.

— Слухайте. Я хотів вам… хотів вас…