— Зарізати? — проскрипів якось сердито дід. — Це його не мине! Це нечистий простягає до нього свої лаби. Він його не пустить.
— А за що його засудили?
— То то, бачите! П'ять душ зарізав. Та й не в тім річ. Не один тут такий, а ще має Бога в серці. Гріх по людях ходить. Згрішить чоловік та й покутує. Але бувають гріхи… Хоч би оцей… Пана й паню, панича й служницю… А служниця його коханка була, впустила його вночі не знаючи, чого він хоче. Гадала, що до неї. А там іще панна була: як побачила, почала проситися. «Все, що хочеш, зроблю для тебе, піду з тобою, слугою тобі буду, лиш даруй життя!» А він при трупах батька й матері з нею… знаєте… а потім устав та й угородив їй ніж у саме серце. Ну, має такий чоловік Бога в серці? І то вважайте, ще хлопцем бувши, дев'ятнацять літ! Тому його й не повісили, а засудили на вічність.
Дід лежав майже без духу, вишептавши поквапом, уривано оце оповідання. Кашель носив його грудьми. Його лице посиніло, корчилося з болю. Я гадав, що цим разом уже буде по ньому, але ні, віддихався.
— А що ж то ще за чотири роки, що йому додали до вічности?
Дід махнув рукою.
— Дурниця. Це вже тут заробив. Дозорцю заколов.
На коридорі чути було стук кроків, гомін, якісь далекі крики та брязкання ключів.
