— Ну, а що ж вам таке? Видно по вас, що вас щось ніби гризе.
— Видно по мені? — простогнав дід, кашляючи. — Може й гризе, та що робити!
— Може би ліпше сказати кому? Чей би[1] полегшало, — мовив я.
— Ет! — відповів дід і замовк. Я не допитував його більше.
Одного дня недовершений самовбійця, що був засуджений на вічність і ще на чотири роки, опустив нашу келію: його рани загоїлись настільки, що його помістили знов у його звичайній казні. Ми лишилися в келії лиш оба з дідом Гарасимом, якого стан тим часом значно погіршився.
— А що, лиш ми два тут? — важко дишучи, поквапно, ледве чутно зі зворушення промовив дід.
— Лиш ми два.
— Господи, Тобі слава. Насилу діждався! Господи, — муркотів дід, зітхаючи то кашляючи.
— Хіба що? Хіба той вічняк заважав вам?
— А що мені!…
Дід, не договорюючи, махнув рукою, а відкашлявшись, додав.
— Не хотілося при ньому… Поганий він… Звір.
— Це ви через те, що він себе хотів зарізати?
- ↑ Чей би — може би.
