Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/366

Цю сторінку схвалено

— Ну, а що ж вам таке? Видно по вас, що вас щось ніби гризе.

— Видно по мені? — простогнав дід, кашляючи. — Може й гризе, та що робити!

— Може би ліпше сказати кому? Чей би[1] полегшало, — мовив я.

— Ет! — відповів дід і замовк. Я не допитував його більше.

IV.

Одного дня недовершений самовбійця, що був засуджений на вічність і ще на чотири роки, опустив нашу келію: його рани загоїлись настільки, що його помістили знов у його звичайній казні. Ми лишилися в келії лиш оба з дідом Гарасимом, якого стан тим часом значно погіршився.

— А що, лиш ми два тут? — важко дишучи, поквапно, ледве чутно зі зворушення промовив дід.

— Лиш ми два.

— Господи, Тобі слава. Насилу діждався! Господи, — муркотів дід, зітхаючи то кашляючи.

— Хіба що? Хіба той вічняк заважав вам?

— А що мені!…

Дід, не договорюючи, махнув рукою, а відкашлявшись, додав.

— Не хотілося при ньому… Поганий він… Звір.

— Це ви через те, що він себе хотів зарізати?

 
  1. Чей би — може би.