жерця, я не міг ніяк привикнути. Борше[1] вже привик до його голосу, старечого, розбитого голосу, який іноді, коли його дихавичний кашель давав йому на пару годин трохи спокою, вмів оповідати багато дечого цікавого.
Дід Гарасим ждав смерти. Він терпів на дихавицю, на безсонницю, на старче вичерпання сил: його вже не лічили і не оглядали лікарі, раз рішивши, що «з нього нічого не буде». Кожний сильніший напад кашлю міг закінчитися розривом його звапнілої аорти; кожний хвилевий сон міг бути його останнім моментом. А проте він жив, мов упертий реп'ях держався того нужденного життя. Іноді, лежачи тихо, без руху, я цілими годинами глядів на нього і мені здавалося, що кілька разів я зловив діда Гарасима на якійсь дивній трівозі. Він цікаво вслухувався десь у щось, неспокійно рухався на своїй постелі, буркотав щось і крадькома наставляв вухо в мій бік, немов шпіонив мене, немов ждав чогось. Чим більше я приходив до здоров'я, тим частіше я завважував тривожний, неспокійний вираз на дідовім лиці.
— Що вам, діду Гарасиме? — запитав я його раз. — Ви ніби ждете чогось або боїтеся чогось?
— Смерти, паничу. І жду й боюся.
— Ну, смерти всі ми ждемо, та й боятися її нема що, — мовив я.
— Я не того… Що там буде, ніби? То вже Божа воля! — бубонів дід.
- ↑ Борше — скоріше.
