— Або я знаю. Здається, нічого не чую.
— Лежіть тихо, не рушайтесь. Дасть Бог, подужаєте.
Він знов кашляє, та в перестанках щось бубонить. Чи молитву, чи до мене щось говорить, не можу розуміти. Сон мене ломить, і я засипаю.
Від тої ночі я почав приходити до себе. Щоправда, помалу. Голова боліла ще, тіло було зовсім ослаблене, мене мучили сонні привиди, а особливо слухові галюцінації. Ві сні дідове кашляння видавалось мені то сотні раз повторюваними вистрілами з карабіна тут же над моїми вухами, то журчанням та хрупостінням жорен уставлених коло моєї голови, то скрипом дуплавої верби серед осіннього вітру. Так само й інші звуки, що десь колись чути було в нашій келії, приймали для мойого хворого слуху страшну, в сто разів прибільшену силу і мучили мене. Та звільна все те улягалося і я почав видимо набирати сили. Тільки лице діда Гарасима лишилося для мене страшним і відразливим; не додавали йому принади ані глибокі зморщки, якими було пооране його чоло, ані дрібно сфалдована[1] темножовта шкіра довкола сліпих очей, ані великі фалди терпіння, що з-під очей крутою річкою бігли до кінців його уст і губилися в пралісі його білої бороди. До його лиця з тими страшними сліпими очима і з тим страшним, немов гнилим ротом, ротом казкового людо-
- ↑ Сфалдований — поморщений (фалди — складки, зморщки).
