дую собі, що мені страшенно докучало якесь скрипіння, немов би попри моє ліжко ненастанно їздив дерев'яний, ніколи не мазаний бойківський віз, або немов би хто з великою силою тупим сверлом-лопатнем вертів діру в сухій ялиці. Коли я трохи прийшов до себе, я пізнав, що це був дихавичний хрипіт і сухий кашель мойого сусіда, якогось хворого, що лежав на ліжку сусіднім зо мною, відділенім від мойого лише вузьким проходом.
Найперший ясний спомин: я лежу горілиць, випростуваний, безвладний. У висках іще стукає, аж голова болить. Крізь зажмурені очі чую ледве замітне світло єдиної лямпи, що висить на стіні насеред казні. Недалеко мене хрипить ледве дишучи мій сусід. А втім із кута, десь, як мені здається, з далекої далечини чути грубий, різкий голос:
— Діду Гарасиме!
— А що? — озивається мій сусід і на довгу хвилю заходиться страшним кашлем, що хрипить, грає, свище та клекоче в його грудях.
— Але то в вас уже не скрипка в грудях, а цілі органи.
— Христос грає! — каже дід.
— А що ваш сусід? Ще не прийшов до себе.
— Спить.
— Ну, мало-мало бракувало йому.
— Молоде, перемогло. А тобі як?
— Е, що мені. Дідько не візьме.
— Дурний ти! Чи то годиться самому себе калічити?
