Стали мене наклонювати насамперед биттям, потім добрим способом, а я все тільки одне повідаю: — Папери я взяв, бо то мої. Не заглядав я навіть, що в них є. Сховав я їх і не покажу нікому, тільки війтові.
Мошко мало не сказився. Зі злости велів з мене поздирати чоботи й рубаття, що я мав на собі, а вбрати мене в оце лахміття. Нарешті, збитого і майже голого, повели мене до війта. Знов мене там стали за папери питати. Але я не дурний. Аж коли побачив, що в хаті багато свідків, пішов я до сіней і витяг папери зі шпари. У війта сіни були темні, обширні. Йдучи до хати і бачучи там шандаря, упхав я свій звиток до шпари, щоби його в мене не відобрали. Коли Мошко побачив звиток у руках шандаря, кинувся до нього, як ворон, кричучи, що то його гроші, щоби йому віддати.
— Го, го, пане Мошку, — відповів війт, — то так не йде. Ми то все мусимо відставити до суду. Зробимо тут протокол, а скоро той хлопець признається, що у вас той звиток украв, то вже річ суду робити з тим що далі. Запечатаємо все, як є, громадською печаткою, і пан шандар відставлять те разом з арештантом до Львова. А ви вже в суді будете собі правди доходити.
Мій Мошко так на те скривився, немов би кварту своєї оковити[1] випив. Але ніхто на це не зважав. Шандар засів писати протокол. А коли все спи-
- ↑ Оковита — горілка.
