А на обід, коли сонце пригріє, вода потепліє й їсти дуже захочеться, вона мусить зловити кленя, одного з тих грубих, тупорилих та лінивих водяних джигунів, що нажершися всякого хробацтва в полудне, випливають на верх і горді на свої пишні червоні крила шпацірують собі до сонця, тягаючи за собою цілі рої тої глупої дітвори, дрібних плотичок та соняшниць. Хоч би там не знати що, а вона мусить одному з них сьогодні зробити капут! Та вже сьогодні вона не буде така дурна, як була вчора, не кинеться на найбільшого, того череватого, завбільшки з підсвинка. Цур йому, старому вавилові! Нехай дожидається Сарабрина. Вона вибере собі котрогось меншого. І так їх в оцьому плесі є півкопи. Правда, тепер їх не видно, драбугів! Вони сплять у печерах, під колодами та в глибоких норах ув опоці на самім дні. Там вони безпечні і від видри і від щуки. Але нехай тільки пригріє, вже вони як непишні повилазять із своїх нор, а тоді побачимо!…
Гай, гай! Щучині мрії! Чим ви певніші, ближчі здійснення від людських?
В тій хвилі, коли щука оттак укладала собі денний порядок нинішньої днини, ми побачили її. З одним товаришем ми вибралися рано на рибу. На Горбачево плесо ми мали свій плян, бачивши вчора, як здоровенна щука бовтнулася в шуварі, ловлячи кленя. От ми й вийшли рано, знаючи, що в ту пору — була сьома година — щуки ще сплять при березі, і міркуючи, що застанемо її десь на гнізді. Правда,
