— Ти обікрав його?
— Ні.
— Як то ні?
Знов я видивився на шандаря, стираючи рукавом кров з лиця, і знов здоровенний його удар повалив мене на землю.
— Пане шандар, — сказав на те війт, поки я коріцмався, щоби встати, — я, яко начальник громади, не можу дивитися на таке трактовання арештанта. Я тільки маю бути при списанню протоколу, а те, що діється перед протоколом, до мене не належить. Коли хочете вчити його, що має говорити, то виберіть собі інше місце. В мене того не можна.
Шандар прикусив губи, а далі, не кажучи й слова, встав з лави, добув зі своєї торби ланцюшки, закував мене і повів до корчми до Мошка. Що там зо мною робили, як мене вчили говорити, того не буду оповідати. Зомлів я пару разів під час тої науки. Та й не даремна ж була їх злість. Зробив я їм великі збитки. Мошко в першій хвилі сказав шандарові, що я вкрав йому великі гроші, завиті в папір. Гадав, що як мене шандар зловить і до корчми приведе, то він зараз папери від мене відбере і спалить, і я навіки останусь його невільником. Скоро тільки я війшов до корчми, зараз перше питання було:
— Де гроші?
— Не знаю. Ніяких грошей я не брав.
— А де папери?
— Я сховав.
— Де сховав?
— Не скажу.
