добути свої папери. Тут уже ні про що не було гадки, тільки про це. І що зрештою мав я довго думати? Одної ночі, коли всі спали, швидко зістругав я фугу в однім стовпі комірки — вона була будована в стовпи, — виважив долотом делину, вліз до комірки, взяв свої папери, а потім засунув делину знов на місце. Та й стільки.
— Дрібниця — буркнув пан.
— А скоро я дістав папери в свої руки, то навіть не переглядаючи їх, не розв'язуючи шнурка, котрим були обв'язані, завив їх у шмату, сховав за пазуху і покинув Мошкову корчму. — Куди тепер іти? — подумав я собі. Ще мене страх не зовсім покинув. Ану ж Мошко ошукав мене, показуючи якібудь глупі папери замість моїх! Ану ж на потемки взяв я який інший звиток? Треба було конечне з кимось порадитися, що в тім разі робити. Тож переночувавши в першім ліпшім стозі сіна, на другий день пішов я до знайомого коваля і оповів йому все. Він перший зілляв мене холодною водою.
— Зле, хлопче, зробив ти, — каже. — Іди зараз до війта, розповіж йому все і зложи у нього папери!
Замлоїло мене коло серця від тих слів. Але що ж робити? Бачу, що рада розумна, та й іду. Приходжу до війта і з подвір'я вже бачу крізь вікно, що коло стола на лаві сидить шандар. Відразу щось немов би шепнуло мені, що то смерть моя. Задеревів я і не міг кроку далі зробити. Блисла мені в голові думка: втікати! Але вже було запізно. Війт мене побачив і крикнув радісно:
