бачиться, що це власне моє нещастя. Коли чую, що маю що зробити, що можу чогось навчитися, то так мене щось в середині пече, так мене мулить і мучить, що не маю хвилі спокою, поки того не зроблю, не пізнаю, не навчуся. Отжеж не що, тільки це мене до криміналу завело.
— Ну, ну, розказуй!
Та не міг цим разом Йосько скінчити свого оповідання, бо власне в тій хвилі отворилися двері нашої казні. Йоська закликали до протоколу.
— То незвичайний хлопець, — проворкотів пан і став, задумавшись, ходити по казні.
— А мені видиться, що він багато бреше, — кажу я. — Навчився казки хлопам оповідати, то й нам казку каже.
— Думаєш, що так?
— Ну, а що ж, хіба то не може бути?
— Певне, що бути може, але лице його свідчить за ним. Зрештою будемо ще мати час переконатися потрохи.
На протоколі сидів Йосько коротко, не довше, як пів години. Вернув далеко веселіший і спокійніший, ніж пішов.
— Ну, що ж, — питаю його, — не з'їв тебе суддя?
— Е, що, суддя добрий чоловік, — сказав Йосько. — Признатися, дуже я його зразу боявся. В селі казали мені, що тут б'ють до признання, що розпаленим залізом у підошви печуть.
— Ха, ха, ха! — засміявся я. — Тепер то я знаю, чого ти по ночах так перевертався та кричав та йойкав! Тобі певне снилося, що тебе в підошви печуть!
