хах з косицею з блискучого когутячого пір'я. З тривогою й дрожжю, скорчений край печі, слухав я не раз, як вони розмовляли з Мошком або з сільськими господарями. Розмовляли звичайно про страшні для мене речі, про пожари, про злодіїв, волоцюг, і в розмовах тих дуже часто чув я слово: «папери». «Як не має паперів, зараз його задержати». «Еге, дивлюся, а його папери не в порядку». «Якби був мав хоч один папір добрий, я був би його пустив». — Ба що ж то за папери, — думав я нераз, — що таку мають міць, що один папір може прохожого чоловіка оборонити від шандаря з карабіном та з когутячим пір'ям? Але на те питання не міг я найти відповіді, а проте тим дужче лякала мене думка про ті папери. Як же ж я можу рушитися в світ, не маючи паперів? Адже мене зараз не першім кроці шандар зловить і поведе Бог зна на які муки! Дрижав я всім тілом на таку думку. Чим частіше думав про визвіл від Мошка, тим частіше оті папери ставали мені перед очима. Навіть снилися мені папери, старі, пожовклі з величезними печатками, дивилися на мене грізним, поморщеним обличчям, або сміялися з мене огидними, беззубими устами. Був я тоді дуже нещасливий. Всі люди, котрих я про те питав, підтверджували, що без паперів ані в дорогу рушити не можна, ані ніхто мене до терміну[1] не прийме. Але відки ж мені взяти ті папери? Коваль радив мені
- ↑ До терміну — на науку ремесла.
