хоч на свої літа зовсім не марна, і доброго росту. Поглянувши на нього, бачилося, що на десять кроків від нього чуєш жида. А вчора, коли ми його натирали на потемки і тільки слова його чули, зовсім того не було можна доміркуватися!
І він також з переляком став озиратися по казні, як сполохана білиця. Схопився, коли ми ще оба з паном лежали, вмився, постелив своє ліжко і сів на нім у куті, та й уже ані щеберне, мов заклятий.
— А що, ти голодний? — питаю його.
Мовчить, тільки якось ще дужче скорчився.
— І їв ти що вчора? — питає пан.
— Та… вчора… як мене мав шандар вести, війтиха дала мені трохи борщу і кавалок хліба.
— Ага, тепер уже знаємо! — всміхнувся пан.
Дав йому поснідати — добрий кавалок хліба і вчорашній котлет. Аж затрясся неборак. Хотів щось дякувати, але тільки сльози в очах йому стали.
І бачите, ще одна несподіванка в тім хлопчиськові! Постать наскрізь жидівська, аж відразлива, а в натурі його, бачилось, що нічого, ані крихітки, нема жидівського. Тихий, послушний, без жадної дрібочки самохвальби, до говірки неохочий, але коли йому було казати що зробити, то звивався як іскра. Було щось таке натуральне, хлопське в цілій його поведінці. Як не було що робити, — а що в нас у казні за робота! —
