одиниць, коли стане нам ясно перед очима, що не раз тільки найглупіша в світі обставина, сліпий случай, непорозуміння, жарт, непозважне слово, пилинка одна зіпхнула їх з дороги і навіки вкинула назад у ту пітьму, з котрої вони вже от-от вибиралися на вольную волю?…
Оттакі думки вертіли мій мозок і проганяли сон із моїх повік під час довгих-довгих ночей і днів, прожитих у тюрмі. Мої товариші недолі, в котрих і самих сверлувало та мулило внутрі, не могли найти для мене слова потіхи, — противно, я бачив, що самі вони не раз далеко більше потрібували такого цілющого слова. Щоб не вдуріти серед тої сутолоки горя, ми розмовляли, оповідали одні одним — не про себе, а про других, далеких, і все таки про горе. Одно з таких оповідань, котре глибше, ніж інше, вразило мене, подаю оце читачам. Той, що мені оповідав його, був — не говорю про його «фах» — парубок ще молодий, повний сили й відваги, не позбавлений доброго, щиролюдського чуття, вихований по-міщанськи, кінчив народню школу, вчився ремесла, одним словом, також чимало тратив сили і кошту, щоби видряпатись наверх, вийти в люди — ну, а вийшов… Та не про це річ!
Шостий раз уже сидів він під ключем, і знав усю арештанську практику, трохи що не всю історію кожної казні: хто в ній сидів, за що, на скільки був засуджений, як обходилися з арештантами давніше, а як тепер і т. і. Був це правдивий арештанський літопис. Дозорці
