— Ходи, Антошку, — мовив він, прикликавши його до себе з другого кінця величезного громадського пасовища. — Ось тут в Горбачовім плесі здоровенна щука є. Я колись то мало не вчепив її в сак, але боявся, щоб не продерла. (Старий збрехав. Йому стидно було признатися, що самохіть сполошив щуку, принявши її за поліно). Так от я виніс волочок. Ходи, роздягнися! Затягнемо пару разів, то певно буде наша!
Антошко не дуже радо послухав батька.
— Вода холодна! — мовив він.
— Та де тобі холодна! Ади, як пече сонце! Вода як літепло.
— Глибоко там.
— Не бійся! Ти підеш плитшим берегом, а я глибшим.
Врешті хлопець роздягся. Полізли в воду, затягли волочок раз, нема щуки; затягли другий раз, нема. Ідуть чимраз у глибшу воду, а батько знай шепче та напучує сина.
— Обережно, хлопче! Пильнуйся! Ось тут під цей корч заставимо. Тут вона мусить бути. Скоро тільки торкнеться в сіті, зараз підіймай своє крило!
— Добре, татку, — мовить хлопець, а сам аж зубами січе та тримтить, не то від холоду, а не то від нервового напруження ожиданки і зо страху, щоб якнебудь не випустити таку велику щуку.
Обставили корч.
— Уважно, хлопче! — крикнув батько і гуркнув бовтом між гілляки. А щука власне сиділа в тім корчі. Вона бачила рибаків, бачила, як вони затягали сіть, але що як раз була по добрім обіді, вловивши по-
