я не мала роботи та вас підсаджувати!
Ба, трібуйте самі вирватись!
Вам не лучалось бачити подібні події в життю людському? Ой, лучалось, любі мої, кому б не лучалось таке бачити! І від кожного такого случаю щеміло ваше серце, і донині щемить, коли стрібуєте перенестися думкою в положення тих бідних живих атомів людської суспільности, засуджених зависливою долею на вічну пітьму, на тупу недвижність, на смерть безвісну. Аджеж і всі ми — чи ж не така сама нижня верства поміж народами? Чи ж кожний крепкий, здоровий рух тих вільних і щасливих народів не відчуваємо, як біль, як натиск, як штовхання на наш організм народній?
А кожний з вас, хто, не раз коштом страшенного зусилля і коштом не одного існування найближчих нам людей, видобувся з того темного низу хоч трохи на вищий щабель, чи ж не почує не раз мимовільного жаху і болю на саму думку про той низ і про те, що не будь цеї або тої щасливої обставини, він був би може й донині пропадав у ньому, темний, безпомічний, незвісний нікому, не чоловік а частина маси людської? І чи не заболить наше серце на згадку про тисячі та тисячі таких, що так само, як ми, силувались вирватися з тої пітьми, тужили до світла, рвались до волі і теплоти — і все надармо? І чи не пройме нас дрож перестраху, коли пригадаємо життя і кінець таких невідомих нікому, забутих, не раз затоптаних і опльованих
