стіші і багатші в кислород та вуглевий квас верстви, розкладаються, неначе згорають у них, і тільки з часом, як мікроскопійні кульочки та дрібочки, досягають дна і лягають на тім великім кладовищі, щоби колись, по тисячах літ утворити крейдяну скалу.
Важко і сумно мабуть тим нижнім верствам води бовваніти і дубіти вічно на мертвому дні, в страшенній пітьмі, під нечуваним тиском, серед самих трупів. Важко і сумно їм, особливо коли в них скрито відізветься та вічна, непропаща сила, без котрої нема ані одного атому в природі. Жива, непропаща сила внутрі, а кругом пітьма, тиск страшенний і безконечне кладовище! Коли в тих нещасних, на вічну смерть засуджених атомах заворушиться часом, раз на тисячу літ, легенький відтінок думки — ви думаєте, що це неможливе?, аджеж і наш думаючий мозок, що ж він інше, як не зв'язок тих же атомів кислороду, вуглероду і других елементів? — то гірка, важка мусить бути ця мрія-дума!
— Мамо природо! Відкіль же така на нас несправедливість? Невже ми гірші від тих, що там угорі над нами гуляють, гойдаються та в чудовому світлі лишаються? І чому б тобі не встановити черги, чому б не пустити нас хоч на часочок туди, вгору?
Але мама природа не знає сантиментальности і не слухає мрій.
— Буду я з вами, дурнями, панькатись! — воркоче вона, — Чуєте в собі силу, то трібуйте вирватися самі на верх! Ще би
