Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/326

Цю сторінку схвалено

Хане громовим поглядом глянула на Куну.

— А то яким способом? — гримнула вона.

— Та він мені продав, цілу шістку дістав, — толкувався Куна.

— Правда то, Лейбуню? — спитала Хане.

— Та правда.

— Ну, і чого ж ти плачеш?

— Та пирогів хочу.

Хане стала немов остовпіла з гніву й обурення. А потім бачучи, що Лейбуньо не перестає пасти очима її порцію, кликнула з кухні пса і поставила перед нього свій таріль, а сама, мов блискавка, прискочила до нетямного Лейбуня і з розмахом вліпила йому відси і відти в лице.

— А ти, драбе, і продав, і ще плачеш? — скрикнула вона! — Оце маєш! Знай, як бути ґешефтсманом! Коли продав, то не жалуй!

І за тим словом вона підняла з-перед пса порожній таріль і пішла до кухні. Лейбуньо сидів, мов камінь, і обома руками держав себе за лице, по котрім бігали терпкі мурашки від ударів. А Куна, бачучи таку досадну лекцію, зареготався і сказав:

— А видиш! Тепер чей[1] будеш знати, що значить ґешефтсман!

1884 р.

 
  1. Мабуть.