Але гов! Радість блиснула на Лейбуневім лиці. Мати роздала їм обом по їх звичайній порції, а свою порцію понесла до кухні. Може вона не буде їсти? А в такім разі може йому буде можна дістати ту порцію для себе? Лейбуньо почав мимоволі чогось дрижати на кріслі. Він майже остовпілим оком глядів на батька, котрий, скоро йно Хане за двері, мов вовк кинувся насамперед на Лейбунів таріль і хапаючи на вилки по два пироги на раз, за двома цмоками проковтнув їх усі, а потім спокійно, мов нічого й не бувало, почав уплітати свої власні пироги. Аж коли обидва тарелі стали зовсім порожні і батько обтерши собі серветою вуси, цмокнув ще останній раз, смакуючи саму споминку по так добрій учті, Лейбуньо ні з цього ні з того розплакався голосно.
— А ти чого? — визвірився на нього батько.
— А я пирогів не їв! — хлипав Лейбуньо.
— Цить, дурню, не говори нічого!
Але Лейбуньо заревів на весь голос. На його плач вбігла Хане з тарелем у руках, на котрім таки нетикана ще лежала її порція пирогів з черницями.
— Ти чого, Лейбуню? — гостро спитала вона.
— Я пирогів не їв, — хлипав Лейбуньо, милосердно глядячи на ті пироги, що були в тарелі в її руках.
— А хто ж з-перед тебе з'їв?
— Тато.
