— Ти любиш гроші?
— Люблю.
— А пироги з черницями?
— І пироги люблю.
— А що дужче любиш, гроші чи пироги?
Лейбуньо надумався хвилю.
— Волю багато грошей, ніж трохи пирогів.
Куна засміявся на таку мудру рацію.
— Ну, то продай мені нинішні пироги.
Лейбуньо скривився.
— Дам тобі за чотири шістку[1], ади, яку красну, срібну, новеньку! Будеш мати три.
Лейбуньо затрясся на вид понадної, срібної покуси, але йому жаль було пирогів.
— А з пирогів що тобі прийде? З'їси, та й нічого не лишиться, а шістка лишиться.
Цей доказ переважив.
— Давай! — сказав Лейбуньо.
— Але пам'ятай, не їж пирогів!
— Не буду!
В тій хвилі війшла Хане з пирогами. Яким бажанням, але заразом і жалем засвітилися очі Лейбуня на вид тих пирогів, котрих він від учора так надіявся, а котрі тепер так несподівано мусіли обминути його. Але одне потішало його: в його руці була срібна, блискуча шістка — великий скарб! Лейбуньо сидів напів у вогні, а напів у леду.
- ↑ Шістка — коло 10 копійок.
