стіл. Дейбуньо стоїть коло батька, який точно з ударом години кинув перо з рук і вліпив очі в двері. Ось відхиляються двері і в них показується почервоніле від кухонного вогню лице Хани Ґольдбавм.
— Ходіть до обіду! — каже вона різко і щезає.
Куна і Лейбуньо війшли до покою і посідали мовчки на своїх місцях. Хане наливала всім на тарелі росіл. Мовчки висербали його, з'їли м'ясо з яриною. Настала павза.
— Лейбуню, — сказала Хане, встаючи.
Лейбуньо завис очима на її устах, розняв рот, але не говорив нічого.
— Нині кінчиться тобі шість літ, а завтра підеш до школи. Пам'ятай, це важна хвиля, і для тебе те роблю, що сьогодні замість налисників з сиром будете на третю страву їсти пироги з черницями.
Хоч Лейбуньо вже від учора знав те все, то проте й тепер очі його заблищали радістю, — певно не тому, що йому шість літ і що завтра піде до школи, але тому, що оце зараз покажуться на столі пожадані пироги з черницями.
— Пам'ятай, Лейбуню, — тягла далі Хане своє навчання, — від завтра ти вступаєш в життя, між чужі діти. Вчися добре! Тепер треба мати добру голову, щоби доробитися маєтку. Як вивчиш усі школи, то тоді знайдеш для себе таку жінку, що буде мати не десять, але сто тисяч посагу. А гроші, то велика річ!