само слизька, бо обросла водяним мохом, так само проста і острокінчаста, як щука? Скільки разів це поліно, занесене сюди повінню, було найліпшим захистом для щуки! Здалека дивлячися — два поліна лежать під берегом. Навіть старий рибак Сарабрин пару разів спіймався на цю хитрість. Раз навіть, утомлений довгим і даремним лаженням по річці, він ідучи поуз оцього корча і побачивши ті два поліна, гнівно торкнув їх бовтом і пробуркотів:
— От іще помана не поліно, зовсім подібне до щуки!
І яка ж була його гризота, коли та «помана не поліно» при дотику його бовта щосили вдарила хвостом і зігнувшися в півколесо, кинулася стрілою навпростець, гупнула його в живіт мов добрий цуцик і вдаривши ще раз хвостом по воді, скрутилася і щезла в глибокім плесі.
— Тьфу та пек на тебе! — бурчав Сарабрин. — Ото! А це й справді щука була, Бог би її побив! Ото! А я дурень ще й торкаю її бовтом під ніс, а сак на плечах держу. Ну, чи видів хто такого дурня, як я, га? Таку здоровенну щуку самохіть із рук пустити!
Старий Сарабрин міг легко потішитися. Таких дурнів, як він, було і є далеко більше на світі, ніж йому здавалося в хвилі пересердя.
От хоч би взяти Антошка, Сарабринового сина. Хлопчище вже здоровий, другий рік пастушить. Здавалось би, що й глузди в голові має. А з оцею самою щукою яку мав пригоду! Адже перед тижнем узяв його батько з собою на рибу.
