— Не треба, не треба, — поспішно сказав Вовкун, — я сам це зроблю. Дякую вельможному паничеві за ласку!
— Ну, коли так, то добре! — сказав Тоньо. — Ми підемо і приготовимо місце, а ви прибувайте. А може вислати напротив вас фіру?
На ці останні слова Тоньо вже не діждався відповіді. Вовкун прикляк коло Ґави і почав осмотрювати його рану, а Едмунд з виразом великої нетерпливости, сіпаючи Тоня за рукав, потягнув його з собою вниз, на лісову стежку, що вела до села.
— Ну, скажи мені, дурна ти голово, що це тобі приплило, що ти так розпадаєшся над тими жидами і такі го́реми-те́реми їм понаобіцював? — докірливо крикнув Едмунд, коли вже відійшли від жидів на кількадесят кроків.
— Алеж, Мундзю, бійся Бога, — сказав Тоньо, — чоловік подорожній, скалічений з твоєї вини.
— Скалічений! Ха, ха, ха! — засміявся Едмунд. — Може де один шріт його задряпнув, кров з нього пустив, а жидюга обмазався нею навмисне, от тобі й усе каліцтво!
— Гріх тобі, Мундзю, таке говорити, — сказав Тоньо. — Пощо ж би він це робив?
— Пощо? Ой, голово, голово! Бачить: паничі, та й думає: дай но, я зроблюся калікою, може що видурю. Я би не знати що за те дав, що вони не покажуться до двора, де би зараз мусіли сказати,
