— А тобі цього на що?
— Ох, вельможний паничу, — хиляючись, сумно сказав Вовкун, — вельможний панич не прогніваються за те, що скажу! Бідний жид прийде до брами, а там слуги, двораки: «Чеґо хцеш, жидзє»[1]? То в них перше слово. А як жид скаже: «Мене тут якийсь пан прислав», то зараз спитають: «Що за пан, чого прислав?» А не зуміє жидок сказати, то зараз жида в карк та й за браму.
Всміхнувся Тоньо на таку мову; особливо ж смішна була величезна, могуча стать Вовкуна, коли він кулився і кривився і морщив із себе сироту.
— Ну, ну, не бійся, в нас нема того звичаю, — сказав Тоньо. — Скажеш, що панич Тоньо казав тобі прийти, то ніхто тебе не прожене. Ну, а будеш міг з оцим калікою зібратися?
— Не знаю, вельможний паничу, — кланяючися, сказав Вовкун, — прийдеться хіба нести його на плечах.
— А ченьже[2] він і сам трохи піде? — сказав Тоньо.
Ґава, що досі все ще качався по траві і стогнав то тихіше то голосніше, при цих словах знов зайойкав. Вовкун тільки головою хитав.
— Прийдеться нести бідолаху, — сказав.
— А може б йому рани поперев'язувати? — сказав Тоньо. — Я цеї штуки не вмію, але як треба, то допоможу.
