ти яку страшну рану. Не знати як і коли, не тільки руки його, але й лице явилося обмазане кров'ю і він подобав на страх[1] нещасного каліку. Вовкун знай клячав та руки заламував.
Надбігли й паничі — знані нам вже Едмунд і Тоньо Трацькі[2], сини властителя села Н., котрі по пам'ятній купелі пішли були пройтися по лісі та при нагоді вбити яку птицю.
— Що тут сталося? Що тут сталося? — скрикнув, надбігаючи перший Тоньо.
— Ой, ой, ой! — репетував не своїм голосом Ґава, — по мні буде, чую, що по мні буде! Ой, матінко моя, вже тобі не побачити більше свого сина!
— Що тобі сталося, що? — допитував Тоньо.
— Ой, пострілено! Пострілено! — ревів Ґава, немов з нього шкуру дерли.
— Але де? Де?
— Ой, ой, ой! Тут! Отут! Отут! — кричав Ґава, показуючи то на груди, то на живіт, то на крижі, то на ноги.
— Та бреше він, жидівська личина! — з насмішкою сказав Едмунд, наблизившися.
— Аджеж у люфі[3] було всього п'ять заячих шротів[4], а трудно й подумати, щоб усі в нього попали. Я прецінь до нього не мірив.
— Мундзю! — з докором промовив Тоньо, котрий добре бачив, що брат його,
- ↑ На страх — дуже, страшно.
- ↑ Пор. «На лоні природи».
- ↑ Люфа — дуло.
- ↑ Шрот — дріб, дробовина.
