ким та сильним і готов був летіти та кружляти понад цею благословенного долиною та кидатися з недосяглої височини на добичу.
— Ну, що, Ґаво, — сказав, Вовкун, зіскочивши з кіпця і збираючи своє манаття, розкидане по траві, — готов ти йти зі мною, щоб здобувати оці гори?
— Готов! — сказав твердо Ґава.
— То ходімо ж! До села ще не близько.
Але в тій хвилі з гущави поблизького ліса почувся вистріл і Ґава, скрикнувши з болю, скрутився обарінком[1] і покотився з кіпця вниз.
— Боже! — скрикнув Вовкун, прискакуючи до нього. — Ґаво, а тобі що таке?
— Ой! Ой! Ой! — стогнав Ґава, держачися за литку правої ноги і в'ючися по землі. — Ой, болить!
— Де, де болить? — допитував Вовкун, приклякнувши коло нього і стараючися відкленути[2] від литки Ґавині руки, з котрих крізь пальці почала виступати кров, капаючи на зелену траву.
Рівночасно внизу на поляні показалися два молоді паничі; один із них мав стрільбу на плечі; другий, що був без стрільби, біг передом просто до жидів.
— Кричи, Ґаво, кричи! — шепнув Вовкун, в одній хвилі зрозумівши, що сталося, й Ґава, побачивши також надходячих паничів, так почав кидатися і такого наробив вереску, немов би одержав не зна-
