нього три десятки зашиті в старім капелюсі, та й то знайшла не його родина, а той жид, що купив той капелюх на «шматки» за 10 крейцарів. Тьфу, Ґаво! Хіба ж це життя, хіба це заробок? А я бачу з усього, що й тебе до того тягне!
Ґава під впливом тих слів, мов кропивою попечений, і собі ж схопився на рівні ноги і замахав руками, але Вовкун не дав йому прийти до слова.
— Ага, бачиш, що мої слова попали тобі в живе місце! — кричав він, сміючись. Треплеш руками, як підстрілений. Але я ще раз кажу: чого ти в місті доробишся? Кидаєшся на тисячу боків, усюди щось урвеш, але те щось не раз не варте й торби січки. Ну, скажи, ти прожив досі в місті цілих п'ятнадцять літ, і багато ти заробив? Дві тисячі! Овва, то мені сума! Ні з того жити, ні вмерти!
— Але ти й стільки не заробив, живучи в горах! — їдко замітив Гава.
— Бо дурень був, Ґаво, дурень був! Не знав, до чого взятися!
— А тепер знаєш?
— Певно, що знаю! Хіба ж інакше я би провадив тебе сюди? І не тільки знаю, до чого взятися, але маю певність, що все добре піде!
— Ов! Навіть певність маєш? — з насмішкою спитав Ґава.
— Так, Ґаво, навіть певність маю! — кричав, усе більше розпалюючися, Вовкун. Ти не смійся, а послухай, що я тобі скажу. Сам я може би й не брався до того ґешефту, а бодай не мав би певности,
