четверти тисячі, Вовкуне! Ой, голова тріскає! Щоб було хоч з тим рятуватися! Ні, ти вже як уперся, то так як віл лобом: коплім[1], та й коплім! І те закопали! Останніх закопів ніхто вже й купувати не хотів. Ледве з тяжкою бідою притягли ми до них у спілку Германа Ґольдкремера, а правду кажучи, стали самі у себе за дешевих робітників. Та й доробились так, що мало смерти не пожили!
І Ґава урвав та докірливим поглядом дивився на Вовкуна. Той лежав на животі, повернувши до сонця свої широченні плечі та зложивши голову на ліктях, розложених по траві. Рукави його бекеші попропорювалися на ліктях, так що з них виглядала брудна сорочка з пасманистого перкалю[2]. Бачилось, він дрімав під час тої гарячої балаканки[3], але коли Ґава замовк, він звільна обернувся лицем до нього і запитав:
— Значить, Ґаво, по-твойому я всьому винен?
— Бог з тобою! — скрикнув Ґава, — хіба ж я це сказав?
— Аджеж нарікаєш на мою впертість! Ой, Ґаво, Ґаво, хоч який ти розумний, але бачу, що тобі ще багато треба вчитися! Де ж ти бачив, щоби хто на світі довершив якого, хоч би й найменшого діла без упертости, без заїлости? Моя вдача така, що як уже в що вдамся,
