рислав, тим він нам кращим, понадливішим здавався. Ну, просто так, як меду полизати! Ти ж не забув цього, Вовкуне?
— Тьфу на тебе! — скрикнув Вовкун, кидаючись у траві мов звір у сіті. — І пощо ти вгризся в той проклятий Борислав? Що тобі за приємність мучити мене? Ліпше б я був і не знав його і не чував про нього!
— А ти думаєш, що мені так солодко тепер про нього згадувати? — відповів Ґава. — Чи то я менше стратив від тебе? Ой, Вовкуне! Аж серце в мені розривається, коли подумаю, що я стратив всі свої гроші! Дві тисячі ринських, Вовкуне, та ж то капітал! Ти тільки поміркуй, що я на ті гроші дванадцять літ гарував, ой, тяженько гарував! Я ніколи ночі не доспав, обіду не доїв, бігав, кидався, туманив хлопів, підлизувався шандарам[1], ой, тяжко згадувати про всі ті способи, як я до гроша доходив! І складав, і хухав на те, і тішився тим, як власною душею! Дві тисячі ринських, та ж то капітал, Вовкуне! Я міг уже покинути всякий гендель, узяти аренду на селі, позичати хлопам гроші на проценти і жити собі, як пан! А тепер…
І Ґава урвав ту бурливу бесіду і, припавши лицем до землі, тяжко захлипав.
— Ґаво, Ґаво! — озвався до нього Вовкун далеко вже м'якшим голосом, — ти знов починаєш? Ще не досить ти напла-
- ↑ Жандармам.
