Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/297

Цю сторінку схвалено

Я тільки боюся нового ґрунту[1]. Я тут ніколи не бував, не знаю людей…

— Бойків не знаєш? — сердито гаркнув Вовкун.

— Бойків то я знаю, тільки тих, що приходять на торг до міста. Там я з ними дуже добре вмію обходитися. Там вони тихі та смирні, як ягнята.

— Всюди такі! — сказав, мов припечатав, Вовкун.

— Ей, Вовкуне, не впевняйся ти так дуже на свою силу! — хитаючи головою, сказав менший жид. — Можемо й тут перечислитися так само, як у Бориславі.

Вовкун схопився, мов ужалений.

— Ні, Ґаво, — скрикнув він, — ти мені перестань балакати про Борислав! Що з воза впало, те пропало.

— А все таки не завадить придивитися, куди і як воно впало. Може й твоє село в ту саму діру з воза впасти.

— Плетеш небилиці, Ґаво, — скрикнув Вовкун. — У Бориславі ані ти не винен, ані я не винен. Винен Борислав, винно наше прокляте щастя!

— А ти, Вовкуне, хіба не небилицю оце сказав? — уражений відповів Гава. — Наше щастя! Ану, придивімся трохи ближче тому щастю! Ми жили собі, не знаючи один другого. Я торгував чіпцями, кожухами, шматами і чорт зна чим, а ти виростав у лісах між ґонтарями, трачами та теслями, а далі пустився торгувати деревом. Чи так я говорю?

 
  1. Ґрунт — земля.