Верхом полонини[1], стежкою, що вела через Діл із Дрогобича лісами та вертепами до села Н., ішли два пішоходи. Стежка вилася перед ними зеленою смугою. Невеличка половина, з усіх боків понижче окружена лісами, всміхалася до них тисячами пахучих квітів, трав та всякого зілля, вітала їх таємничим куканням зозулі в гущавині, криком сойки, тріскотом великих гірських сверщків[2], що поки сидять у траві — чорні й невидні, а коли до них наблизитися, то зриваються, розпускають широкі червоні крильця і лопотячи ними дзвінко і мелодійно, перелітають кілька кроків і знов тонуть у пахучій зелені.
Довкола пішоходів повно було того могучого чару літньої гірської природи, запаху, зелені, свіжости, тепла, кукання, шелесту і тих летячих сверщків, що мов живі вогники, щохвилі виривалися перед
