Аджеж не можу власними очима глядіти на гризоту дітей. Ох, Гаво, як-би ти знав, яке там у нас пекло від того часу, як кінь відійшов!… Серце крається. Діти плачуть, а зять ходить як одурілий, мало що головою о стіну не б'ється, ні розмови, ні роботи ніякої в хаті. Ще якби ми кого поховали з-поміж себе, то би так тяжко не було.
І дві грубі сльози повисли на сивих рісницях Староміського. Гава відвернувся, щоб не бачити тих сліз.
— Ну, — сказав він, перемовчавши пару хвиль, поки старий трохи вспокоївся, — то як же буде з чіпцями? Пристаєте на мою ціну?
— Що вже маю робити, — зойкнув старий, — нехай і так буде. Тільки знаєш, Гаво, не забувай за нас надалі! Дай нам заробіток, щоб ми не сиділи дарма, бо боюся, що при гризоті всі подуріємо.
— Е, Бог з вами, пане Староміський, що вам там до голови приходить! Най нас усіх Пан Біг боронить від того! А тепер слухайте, що я вам скажу. Я тут покличу писаря, зробимо контракт при свідках у нотаря, і я вам зараз дам гроші.
— А то пощо ще писати і нотареві платити? Хіба на слово мені не віриш?
— Ну, що там, віриш, не віриш, усе то ліпше бути певним свойого. А кошт увесь я сам понесу, то моя річ.
— Га, коли вже так хочеш, то нехай і так буде.
Гава живо найшов «покутного писаря», що сидів тут таки в шинку і тут таки за
