Щука кріз сон гнівно замахала підчеревними крилами і посунулася півцаля наперед. При тім вона наторкнулася носом до гіллячки і прокинулась.
Риб'ячий мозог не вдержує вражінь так, як наш. Прокинувшися, щука вже не тямила того, що їй снилося. Не рушаючися з місця, вона повела тим оком, що гляділо до плеса. Що то там чувати? Чи не воює проклята видра?
При згадці про видру у щуки затремтіло хребетне крило. Там на хребті в неї ще болів шрам від видриних зубів. Щука вже не тямить докладно, коли це було, — її пам'ять не сягає дальше вчорашнього дня, — але страх перед видрою, це в неї не нинішнє або вчорашнє вражіння, а відвічна, родова традиція, що разом із нею викльовується на світ із матірньої ікри. В тім страсі щука родиться й виховується. Той страх гонить її весь вік, не покидає ні вдень, ні вночі. Правда, вдень цей ворог не такий страшний, удень він і сам звичайно мусить ховатися перед іншими, сильнішими ворогами, то й щука вдень у воді пан. Але вночі! Вночі щука спить, а видра гуляє. І ось від тисячних поколінь у неї набирається мудрість, як хоронити себе вночі від видри. Хоч яка приятелька широкого плеса, глибоких вирів, вільного водяного простору, щука на ніч з нужди та з мусу ховається попід береги, в шувар або в ломаччя та гілляччя, шукає таких криївок, де б видра не могла добачити її, або навіть добачивши не могла б несподівано дістати її в лапи, мусила б
