— Треба шукати де далі, де нас ще не знають.
— Шукав я, шукав, нічого не помагає. А я думаю, що на якийсь час треба перестати робити.
— Перестати робити! — скрикнуві собі ж тепер переляканий Староміський. — Тепер перестати робити, коли саме найліпша пора до роботи? Ціле літо, коли можна було в полі заробити, і собі треба було хоч десь щось рушити, то ми сиділи за кроснами, а тепер, коли сама пора така, щоби сидіти дома, то маємо перестати робити? Ні, Гаво, жартуєш!
— Ну, але що ж я вам пораджу? — майже крізь сльози скрикнув Гава. — Маєте нівроку такого доброго зятя, що стільки грошей заробляє при колії, то якось вижиєте. А може за місяць, за другий і на чіпці знов покуп буде. Скоро тільки почнуть купувати, то будьте певні, що я зараз до вас зголошуся.
— Ну, але ті, що вже готові, що з ними буде?
— А багато їх маєте?
— Сорок штук.
— Га, що вже маю робити, мушу їх забрати. Нехай страчу, а слова додержу.
Гава взяв чіпці і заплатив гроші. Староміський стояв коло стола, позираючи на позасновувані кросна і на засумовані лиця дочок, і чухався в потилицю.
— Ні, Гаво, — сказав він на послідок рішуче, — то не може бути, щоби ми тепер перестали робити.
