волів випасають, та й яких волів! Ай-ай-ай! Жиди купують ті воли на ярмарках і гонять до Відня. От дурні! Що з того за зиск можна мати? Зиск не Бог зна який, бо бойка на ярмарку не ошукаєш, ціну він цабанить як за рідного батька, і торгується як оглашений. А нехай так по дорозі пара волів здохне, яка величезна страта! Ні, ґешефт є на волах, але не з того кінця. От якби того самого бойка так підійти, щоб йому здавалося, що воли його, а вони на ділі були б мої. Він би їх годував, пантрував і на ярмарок проводив, а я б їх продавав, бойкові на горілку, а решту грошей собі в кишеню, фу! А там пара волів по чотириста, по п'ятсот ринських! От ґешефт, не жаль сказати, що ґешефт!
Гава аж очі прижмурив і губи зложив, немов ложку від меду облизував, — таким принадним і блискучим видався йому той новий ґешефт, що виринав в його уяві покищо ще в неозначених обрисах, але проте в рожевому світлі.
Минуло півроку. Староміські жили, мов у Бога за дверми. Заробок не переривався, але противно, навіть подвоївся після того, як Маринця, оце місяць тому назад, вийшла замуж за Андруся. Андрусь купив віз і пару добрих коней, і возив дубові бруси для залізної дороги, що будувалася якраз тоді між Хировом і Добромилем, і при тім заробляв дуже гарні
