Замість відповіді на той жарт гарячі сльози грубими краплями закапали на зелену, шовкову тканину.
— Бійся Бога, Маринцю! — з переляком скрикнув батько, — ти плачеш? Цить, дитино моя! Я ж не хотів тебе нічим докорити. Противно, я хотів тобі сказати добру новину.
Дівчина підвела на нього свої глибокі, ще блискучі від сліз очі.
— Яку там новину?
— А таку новину, що твій Андрусь добру службу найшов. Оногди я здибав його в Добромилі. Каже: служу у попів, у Василіян. І добре платять, ще й збоку дещо заробити можна. За півроку, каже, ждіть мене в своїй хаті. Розумієш, що це значить?
Маринця розуміла дуже добре, але не відповіла ані слова, тільки лице її знов залилось густим рум'янцем, а в очах заграли веселі іскорки.
Той Андрусь, про котрого ішла бесіда, то був бідний сирота, наймит. Служачи у господаря, близького сусіди Староміських, частенько заглядав він до тої старої, похиленої, а все таки опрятної і якось особливо для нього привітливої хати. Швидко батько й мати покмітили, що ясні очі і тихі, щирі розмови їх найстаршої дочки Маринці зробили для Андруся їх хату ще привітливішою і теплішою. Маринця про свої зачахлі ноги була гарна дівчина. Її каліцтво і сидяче життя придали її характерові якусь надзвичайну рівність, м'ягкість і вдумчивість; життя не встигло ще витворити в ній тої злоби, що бу-
