— А мені що до того, хто він і що він? Нехай тільки роботу дає і гроші платить! А там нехай собі буде і чорт лисий, щоб тільки ми своє діло чесно зробили.
— Бійся Бога, чоловіче, що це ти виговорюєш! — скрикнула стара, христячись побожно, і вже більше не розпитувала про того жида.
Вся сім'я Староміських зараз позасідала до варстатиків. Весь тиждень робота йшла як на машині. Всі сиділи, не розгинаючи спини, не досипляючи ночей, ледве встигаючи припочити кілька хвилин під час обіду, полуденку і вечері.
Тільки й було розривки для бідних дівчат при тій одностайній і вкучній роботі, що співанки. Співали вони не вгаваючи, в піснях виливали свою наболілу душу. Тут чутно було жаль об цім, що їм не можна ужити молодого віку, не можна гуляти в тім блискучім і клекотячім водовороті, що шумно проносився поперед вікна їх бідної хатини і від котрого вони, здавалось, навіки були виключені, немов галузка, занесена бурею далеко в море, а відтак викинена хвилею на сухий, каменистий берег.
А старий батько під голос їх пісень, немов дитина, снував рожеві пляни.
— Не бійтеся, діти! — говорив він. — Якось то Бог дасть, буде колись і на нашій вулиці празник. Пождіть лишень! Цього тижня заробимо вісім ринських, другого тижня вісім, що тижня вісім, Cyce Христе! Скільки ж то за рік буде!
