— Знаєте що, зробіть ви для мене на другий понеділок п'ятдесят. Я від вас усі куплю. По 15 сотиків за кожний.
— Еге-ге, дешево би ти хотів.
— Ну, алеж я беру всі нараз, то також щось значить. Не потребуєте по ярмарках волочитися. Нічого вас то не обходить, чи буде добрий торг, чи ні, ви маєте своє. А я ще чи продам, чи не продам, то тільки Бог знає.
— Ну, вже би то ти та не продав! Ні, серденько, дай по вісімнадцять за чіпець, то й згода.
— Алеж змилуйтеся, пане Староміський! — лебедів Гава. — Сами бачите, я бідний жидок, сам не раз не маю що їсти, а вам заробок даю. Ну, нехай буде по шістнадцять! Коли хочете, то й завдаток вам дам, щобисьте мали за що ниток накупити. А знаєте що, робіть по половині, половину чепців білих, а половину зелених, бо в деяких селах носять білі, а зелених не купують.
— Коли ж бо зелена нитка міцніша! — простодушно відказав Староміський.
— От старий дурень! — подумав собі Гава — Якби я знав, що ті міцніші, а другі слабші, то міцних би й зовсім не робив ані не продавав. Аджеж це для мене страта. Хіба ж ота баба не говорила, що один чіпець десять літ носить? А це значить, що через цих десять літ другого не купить. Тьфу на таку дурну голову!
І додав голосно:
— Ви вже про це не дбайте, котрі міцніш, а котрі слабші, а робіть так, як