топилися. Ледве-не-ледве наклонив його Тоньо, щоб хоч при березі обмився з піску, що поналипав на ньому. Ще трудніше було наклонити його — переплисти на другий берег, де лежала одіж. Усе тіло його проймала дрож, коли вступив по пояс у воду, і ні за що не хотів пуститися плисти, поки Тоньо не взявся плисти тут же біля нього, щоб у разі чого зараз рятувати його.
— Ну, чорт її побери, твою воду! — сказав він на другім боці, січучи зубами. — Чорт її бери з її рибами і всім! Не хочу ані знати, ані бачити її! Останній раз сьогодні в ріці купався, та й ще в такій скаженій, як оця!
— Бідний Мундик, — сказав усміхаючися Тоньо. — Ну, та й нагнала ж вона тобі страху, не приведи Господи! Та тільки я думаю: не зарікайся! Хто знає, яка прийде потреба! А коли часом потопаючого побачиш? Усі зарікання на бік, а кинешся та й рятуватимеш.
— Хіба би сестру… маму, тата й… ну, та й тебе! А більше нікого. Навіть Ґустка ні!
— Ха, ха, ха! От добрий брат, і старшому брату готов дати втопитися. Ну, Мундзю, цього я по тобі не надіявся.
— От велике діло! Знаєш, як казав Кохановський: Nie spodziwalem sie tego — slowo jest czleka glupiego![1] Що ти не надіявся, то ще не рація, щоб я кидався, карк ламав, щоби рятувати інших, а ще таких, що мені до них з роду-віку байдуже. Хто знає, ти
- ↑ Не сподівався я того — слово це чоловіка дурного.
