10 сотиків, то я за нинішню здобич дістану більше як 20 сот., а це може мені вистарчити на прожиток на цілий тиждень! Е, добре йде! — крикнув Гава, і почав підскакувати на одній нозі над потоком, не знати, чи з радости, чи щоби огрітися по довгій купели. А відтак виламав сукувату палицю, почепив на її кінець мішок з раками, і, взявши палицю на плечі, пішов до Дрогобича, доїдаючи дорогою той кусник сухого хліба, що дала йому тітка на весь нинішній день.
До міста було зовсім не близько, щонайменше півмилі, а для Гави, що намерзся в воді, примлів трохи з голоду і ще й двигав мішок на плечах, була це таки дуже далека дорога. Ледве пізнім вечером доплівся до нужденної хатини своєї опікунки. Зразу він боявся, щоб його раки в мішку без води не поздихали; і через усю дорогу прислухувався до їх тихого шелепотання в мішку. Але переконавшися, що шелепотання те не втихає, набрав надії. А все таки, коли прийшов до дому і висипав свою добич в цебрик з свіжою водою, переконався на свою велику гризоту, що майже півкопи було неживих. Мало хибло, щоб Гава не розплакався по такій страті. Перевертаючися з боку на бік на своїй твердій постелі, він помимо тяжкої втоми довго цієї ночі не міг заснути, а все думав, якби то йому на будуче так зробити, щоб ані один рак не здох по дорозі. Але самому годі було щось путнього придумати, то й заснув Гава з тою постановою, щоб таки завтра розпитати
