до тої жінки, що продавала раки. То була жінка мельника із Вороблевич; її чоловік ловив раки в тамошнім великім ставі, але в Дрогобичі продаж ішла так добре, що звичайно годі було настарчити на всіх покупців. Стара дуже радо пристала на те, щоб купувати раки від Гави, скільки їх буде мати, і обіцяла йому платити по 10 сотиків[1] за копу, хоч сама за цю саму копу брала по 15, а часом і по 20 сотиків. Та Гава рад був і тому. Не гаючи часу, він ушив собі довгий і вузький мішок з мотузком через плечі, і на другий день рано, захопивши за пазуху добру байдицю[2] хліба, поплентався за місто шукати місця, де водились раки. Але в ріці, що тече коло Дрогобича, було їх мало — гибли від нафтового фузлю[3], що стікав з фабрик у ріку і затроював її воду.
От і пішов він горі водою, поки не наскочив на потічок, що плив від села Дережич посеред сіножатей, попри дубовий ліс Тептюж. Потічок був невеличкий, але що плив звільна, то й багато в нім було крутих закотелевин, глибоких і тихих вирків. Береги його майже без перерви оброслі були лозиною та вільшиною, що понадвисала над саму воду і полоскала в ній своє коріння. Гава аж у долоні сплеснув з радости.
— От місце, раз місце! Як навмисне для раків сотворене! — скрикнув.
