І з тим словом він ще раз ударив кленя в голову так, що той тільки раз іще стрепенувся і протягся непорушно.
Тоньо не міг дивитися на це братове знущання над бідною рибою. Він кинувся в воду і поплив на середину виру.
— Готов! — скрикнув Едмунд, — тепер не втече! На ж тепер його тобі!
І розмахнувши рибою, кинув нею мов поліном по воді. Тоньо підплив і вхопив кленя, переплив на другий бік, поклав його на бережку в холод, прикрив лопухами, і знов поплив до брата.
Едмунд усе ще стояв на березі, голий, тремтячи всім тілом, мов від простуди. Його лице було бліде, зуби дзвонили мов у лихорадці. Ота пімста над нещасною рибою була якимось несвідомим відрухом його глибоко потрясеного організму; той смертельний жах, який він почув був, тонучи на дно виру, вибух тепер сим жорстоким учинком. Та потім його місце заняло якесь знесилення, обридження до води і до всього окруження. Тоньо швидше опанував своє зворушення і обернувся до нього зі своїм звичайним, лагідним усміхом.
— Ну, що ж, підеш до води купатися?
— Нехай їй чорт, тій воді, — сказав Едмунд, — гидко мені на неї й дивитися! Аджеж там на дні смерть сидить! Мені вже в очі заглядала!
— Ну, це випадок! Цього більше не буде. Ходи!
Але Едмунд почув раптом страшну відразу від води, звичайну в усіх, що
