способом, незамітно хлопи посували свої ниви вглиб лісу. Насамперед підореться під саме дерево, оборе його довкола, ще й сокирою в землі попідрубує грубе коріння, так що дерево через рік усхне; для того, щоб напевно усхло, накладе раз-другий під ним вогонь, так щоб кора обгоріла. Потім по кількох літах сухаря або вітрець повалить, або й сам господар зітне, заоравшися тим часом знов дальше, так що той сухар стоїть уже серед ораниці[1], немов і виріс на ниві. Зітне його, настинає й інших таких сухарів, і на тім місці, де ще перед кількома літами стояв панський ліс, хлоп немов на власній ниві палить «пасіку». Пасіка під зиму згорить, випалить до кореня весь дрібний хабуз, а з весною бойко вже безпечно корчує пеньки і сіє на спаленищу своє «збіже», т. є. овес. Така робота тягнеться ненастанно, літами. По однім або двох посівах поле випускається на кілька літ у толоку, поростає швидко дрібними смерічками, ялівцем, тощо, — глядиш здалека, панський ліс мов і не тиканий, а по кількох роках знов приходить бойко, рубає пасіку, знов підрубує й кусник панського лісу, палить, оре і приорює новий кусень лісу, і так дальше та дальше.
— От вам, тату, той «людек», про котрого простоту та чесноту ви такі поеми розводили! — з докором говорив Ґустав, і енергійно прийнявся за діло. Він рішився йти як можна дальше, обходя-
- ↑ Ораниця — зоране поле.
