немов острах переняло пана Трацького на вид тих паперів, німих та незбитих свідків його хаотичного та безладного господарювання.
— Ну що, сину? — спитав батько.
Ґустав не відповідав, муркотячи під носом цифри, котрі то додавав, то відтягав.
— Виходить лад? — ще раз спитав батько.
— Прошу тата не перешкоджати, — коротко відказав Ґустав і муркотів дальше.
— Але до кави кличуть, покинь! — сказав батько. — Опісля дорахуєш.
Ґустав не відразу покинув, але попереду звів якусь чималу суму.
— Ну, що? — повторив своє питання Трацький. Ґуставова робота справді зацікавила його. Досі він хоч із бідою, а все таки якось зводив кінці з кінцями, то єсть, як у тій казці кажеться, поли врізував, а комір латав. Але давно вже згубив лад і лік[1] у такій роботі, і господарював навгад, на Божу волю, з року в рік надіючися то на якийсь надзвичайний добрий урожай, то на кориснішу ніж звичайно продаж випасеної худоби, на ліпші ціни сіна, — і з року в рік хоч деяка спекуляція й удавалася, за те друга не дописувала. На вид бачилося, що видатки не нарушують основи господарства, що коли б тільки це або те добре вдалося то й молотилку купиться. Але взятися до докладного обрахунку та порівняння дійсних активів з пасивами, до зроблення
- ↑ Лік — рахуба.
