— Що зо мною було? Як мені погано, — шептав Едмунд слабим голосом. — Ах, — скрикнув нараз і схопився на ноги, — тепер пригадую! Той проклятий клень потяг мене в глибінь. Я не хотів пустити його. В тім нараз корч хопив мене в обі ноги. Ой! Як я перелякався, коли почув, що тону й не можу виплисти! То я топився, Тоню?
— Авжеж, що топився! Вже й на дні лежав, посинілий як боз.
— Боже мій! І ти вирятував мене?
— Ну, це й справді слава Богу, що вирятував. А то думав, що вже по тобі.
— Братіку! — скрикнув Едмунд і кинувся обіймати та цілувати Тоня.
— Ну, ну, нема за що дякувати, це ж обов'язок, Мундзю, тонучого рятувати. Це кожний повинен зробити.
— Повинен! Це так, не перечу. Але чи кожний зробить? І ти ж не боявся, щоб я й тебе з собою не потяг на дно? Аджеж знаєш, це лучається.
— Боявся, та не час було думати про те, коли бачу, як ти, мов камінь, ідеш на дно! Та що про це й говорити! Слава Богу, що минулося!
— А що ж клень? Де він?
— Е, нехай йому цур та біс! Нехай його раки жруть, проклятого! Через нього ти мало смерти не пожив.
— Ну, оце то й гарно було б, як би я його так і покинув, — скрикнув Едмунд, — Мало смерти не пожив, а кленя таки не дістав. Ні, цього не буде! Вже коли на те пішло, то він мусить бути наш.
