обчислитися, коли тато не хочуть піти з торбами, заки ще ми будемо могли вам допомогти.
— Спасибі тобі за добру волю, — сказав гнівно пан Трацький, — але я маю в бозі надію, що твоєї помочі потребувати не буду. Проживу й без неї, як і досі жив! Коли б тільки ти перестав підсисати мене, то вже я сам дав би собі раду.
— Прошу тата, хай тато не гніваються, — сказав з високим, крихіточку навіть згірдним спокоєм Ґустав. — Прошу тямити, що тут діло йде не лиш о татову особу, але також о маму і о сестру. Нехай тато не забувають, що вона ще панна, що її треба видати замуж, по змозі добре видати! А чень же[1] тато признають, що я, як найстарший син, а тепер уже не тільки повнолітній, але й повноправний (Ґуставові якраз минуло 29 літ), маю право вглянути в наші родинні діла, поінтересуватися ними і занятися по змозі їх направою. Я не перечу, що досі я був татові тягарем, великим тягарем, і не забуду ніколи, як багато я татові винен подяки за те, що ви так терпливо і з таким самовідреченням несли той тягар — (при тім він поцілував батька в руку}, — але віднині все мусить піти інакше!
Пан Трацький дивувався, слухаючи цеї рації. Він ніколи не надіявся по Ґуставі такої енергії і такої холодної видержки. Як чоловік слабого характеру, склонний радше до хвилевих поривів енергії під
- ↑ А чень же — алеж, авжеж.
